9 клас укр. літ. 12.04.2021

 Тема: 

Урок позакласного читання О. Іваненко. «Марія»

Прочитайте І і ІІ частину твору О.Іваненко "Марія"

перейдіть за покликанням "Марія"

Перегляньте фільм про Марка Вовчка, щоб ближче познайомитися з її постаттю

перейдіть за покликанням  Фільм

Опрацюйте критику до твору

Жанр: історико-біографічний роман

Роман присвячений Марку Вовчку (Марії Вілінській)

Хронологічно йдеться в романі про неповних десять років життя Марка Вовчка: з квітня 1859 року, коли Марія Олександрівна з сином Богданом у супроводі І. С. Тургенєва вирушила з Петербурга до Берліна, й по липень 1868 року, коли письменниця лишилася зовсім осиротілою після трагічної загибелі її друга і соратника —Д. І. Писарєва. Але всім своїм змістом роман вийшов далеко за межі цього десятиліття. Оксана Іваненко художньо розширила світ, який оточував Марію Олександрівну, створила воістину широку картину тієї епохи, глянула на свою героїню та її соратників з гарячою любов'ю і повагою, розкрила найглибші сторони їх життя і діяльності.

Берлін, Дрезден, Гайдельберг, Париж, Женева, Рим, Венеція, Ніцца, Варшава... Справжні події, їх розвиток визначають і сюжет роману. Перед нами живі люди, жива епоха. Це був дуже складний період у суспільно-громадському житті України, Польщі: назрівала перша революційна ситуація. Громадсько-політичне життя в країнах Західної Європи також украй напружене, загострене: національно-визвольний рух в Італії, очолений Гарібальді, перші спалахи робітничих повстань, що віщували наближення славної весни 1871 року — Паризької Комуни.

Перебуваючи за кордоном, Марко Вовчок пильно стежить за розвитком суспільно-політичних подій і глибоко замислюється над питаннями, які хвилювали передові кола Європи. Оксана Іваненко показує, якими широкими і різнобічними були зв'язки Марії Олександрівни із видатними культурними діячами епохи; вона жила й творила в колі однодумців із революційно-демократичного табору, була в центрі подій визвольного руху. Усім своїм духовним складом письменниця являла привабливий образ напрочуд обдарованого митця, що живе інтересами народу, поділяє вболівання і пристрасні пошуки кращих людей епохи.

Перед читачем роману «Марія» проходять — чи то безпосередньо, чи то ретроспективно,— такі могутні постаті, як Шевченко і Герцен, Огарьов і Бакунін, Гарібальді, Чернишевський і Добролюбов, Тургенєв і Налбандян, Писарєв і Йозеф Фріч... У романі немає вигаданих подій чи імпровізованих постатей: усім героям твору, навіть епізодичним, збережено їх справжні прізвища і справжні біографії,— як це знайшло відображення в архівних документах, спогадах, листах, грунтовних наукових дослідженнях.

З цього погляду роман «Марія» — твір безумовно історико-біографічний у найкращому розумінні цього слова. Але увесь роман пройнятий світлом творчої індивідуальності авторки; його характеризує благородний ліризм, сердечність, теплота, ніжність, більше того — гордість за велику українську письменницю, гідну спадкоємицю Тараса Шевченка.

Оксана Іваненко органічно вжилася в образ Марка Вовчка; вона внутрішньо, душею розуміє і психологічно умотивовує її вчинки, поведінку, її симпатії й антипатії. І саме тому образ видатної української письменниці — гуманіста і народолюбця — постає перед читачем живий і правдивий. Здається, ми чуємо її голос, її роздуми — іноді радісні, оптимістичні, іноді гіркі, близькі до розпачу. Ось один з епізодів. Перебуваючи в Римі, Марія Олександрівна одержує листа від Опанаса Васильовича... «Від тата! Лист від тата! — закричав Богдась і потягнув її за руку.— Читай, читай швидше!..— Богдась торсав матір за руку, і вона... почала читати. І раптом Богдась побачив, як великі, наче дощові краплини, сльози потекли по щоках мами.

— Мамо! Що таке? — кинувся він до матері, підбіг і зляканий Олександр Вадимович (Пассек). Марія слабо махнула рукою: — Підіть, підіть удвох кудись. Я сама хочу бути. Тарас Григорович помер... )

Вона блукала сама по відлюдних вулицях та вуличках, сиділа над Тібром, не звертаючи ні на кого і ні на що уваги і не стримуючи сліз. Тараса Григоровича, її «батька», вже не було на світі. Як у неї боліла душа! Ніколи, ніколи вона вже не побачить його, і не розповість вже йому нічого, і, написавши новий твір, вже не думатиме, як завжди: «А йому сподобається?» Адже його слово було найвище визнання, найвищий суд для неї. Як же це трапилось, як же таке горе, така біда увійшла в її життя?..»

Ось О. І. Герцен, прощаючись із Марією Олександрівною, ще раз нагадує їй про «вірний курс» у своїй роботі щоденній... «Тут інколи потрібні більші сили, ніж на гучний подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчість, здібності, натхнення. Я вірю, що ви збережете,— раптом, зупинившись у кінці стежки на повороті, переконано мовив він.— Я б тільки бажав вашому ясному таланту поширити рамки, захопити більше елементів. Насмілюватися сягати вище, разом з вашою жіночою щирою чулістю, набувати більше людських узагальнень. Одне слово — я вірю у вас, мила Марія Олександрівна!»

Письменниця (Марко Вовчок) добре знала французьку, німецьку, італійську, англійську, польську і чеську мови. До кінця свого життя вона наполегливо перекладала твори художньої літератури і наукові праці на російську, а французькою мовою писала навіть оригінальні твори. Це поставило ім'я Марка Вовчка в коло найвидатніших перекладачів другої половини XIX ст. Авторка роману «Марія» показує, як ряд творів Марка Вовчка вже в 60-70 pp. були перекладені мовами багатьох народів, стали їх духовним надбанням, залишили в їх культурному житті помітний слід.

Роман «Марія» завершується рядками з Некрасова:

У счастливого недруги мрут, У несчастного друг умирает...

—Такі були тоді жорстокі часи: невблаганно сувора доля чекала передових людей суспільства. Гіркі роздуми оволодівають Марією Олександрівною після смерті Писарєва, після розгрому всього кращого, світлого, творчого. «Як же жити їй тепер? Марії? А жити треба було...».

Як би хотілося, щоб авторка не зупинилася на цьому і продовжила свою творчу працю — попереду ж дуже цікаві сторінки життя і боротьби — «Отечественные записки», Некрасов, Салтиков-Щедрін, Чернишевський, аж до подій 1905 року, на які так жваво і співчутливо відгукнулася письменниця-демократка. Нагадаємо, що, відбувши двадцятирічне заслання, М. Г. Чернишевський 1883 року зустрівся в Астрахані з Богданом Марковичем, сином письменниці, тепло прийняв його і наказав щодо Марка Вовчка: «Передайте, що я завжди дуже любив її, що я глибоко поважаю її твори і вважаю її найобдарованішою, найблагороднішою письменницею останнього часу».